Революція гідності розпочалась в 2013 році не лише з мітингу студентів, а й з знесення пам’ятника Леніну в центрі Києва. Далі це явище перейшло в масові знесення пам’ятників не лише Леніну по всій Україні й отримало назву “ленінопад”. А в 2015 році уряд підтримав це, дав законодавчу основу руху комплексу заходів із декомунізації публічного простору.
Після 9 травня цього року міська рада Риги проголосувала за знесення Меморіального комплексу, який називають “Пам’ятник воїнам Радянської Армії – визволителям Радянської Латвії та Риги від німецько-фашистських загарбників”. Цей кейс важливий ще й тим, що це дійсне поховання воїнів ЧА, які є в різних країнах і лише деякі наважуються їх прибирати. У 2008 році знесення пам’ятника Невідомому солдату в Талліні призвело до так званої “гібридної війни” в Естонії, коли російська влада привезла тисячі “тітушок”, які влаштували погроми в столиці та масовані хакерські атаки на урядові естонські ресурси.
Погляд на Другу світову з точки зору держав, які після визволення отримали нову окупацію та осмислення ними радянського минулого не так давно став превалювати і у нас. У столиці Болгарії в 2011 році невідомі художники провели акцію “В ногу з часом” і розмалювали місцевий обеліск з червоноармійцями, перетворивши їх в супергероїв з фільмів. В 2014 році одного з солдатів розфарбували в жовто-блакитні кольори. Дискурс про прибирання цього пам’ятника у Софії ведуться давно.
Для когось цей процес виглядає “боротьбою з пам’яттю”, а інші вважають, що процеси прибирання колоніальних пам’ятників з нашого боку відбуваються запізно. До слова, у прибалтійських країнах, які часто приводять за приклад боротьби з радянськими пам’ятниками, ще досі залишаються окремі з них.
Та заміна одних діячів іншими на площах міст – явище не нове. А в останні роки воно охопило зовсім різні країни, які були колонізаторами чи колонізованими. Пропонуємо ознайомитися з їх досвідом деколонізації.
Марк Перкінс в матеріалі «Публічні монументи і публічна пам’ять» для Public Discourse починає роздуми про публічну деколонізацію так: «Знесення пам’ятників – це не вибір, щоб забути минуле. Це вибір не вшановувати певні елементи нашого минулого публічно».
Зараз може здаватися, що боротьба з пам’ятниками – це нова тема в ХХІ сторіччі. Та при детальнішому розгляді виявляється, що нею ”хворіли” різні народи чи країни в усі періоди існування.
В колишній Австро-Угорській імперії для більшого її об’єднання штучно створювали культ імперських діячів минулого, який мав би говорити про велич історії цієї держави. Таким діячем, зокрема був імператор Священної Римської імперії та король Німеччини Йосиф II, старший син Марії-Терезії. Пам’ятники йому почали масово встановлювати на рубежі ХІХ-ХХ століть по всій території імперії, та це спричинило непорозуміння згодом.
Одразу після завершення Першої світової війни в Чехії розпочався процес боротьби з нав’язаною імперською спадщиною. Після більш ніж покоління зростаючої германізації Йосипа II не дивно, що багато статуй стали жертвами чеських націоналістів у так званій “війні статуй” восени 1920 року. Для чехів колишній імператор асоціювався з колоніальним минулим, тому вони намагалися пошкодити статуї, проводили мітинги, а влада роздумувала чи залишати в публічному просторі пам’ятники, чи переносити до музеїв. У Тепліце 13 листопада 1920 року один з маршів завершився сутичками з місцевими німцями, які цього дня протестували проти підвищення податків на продукти харчування. З чеського боку це супроводжувалося підтримкою військового оркестру, а вночі солдати покинули казарми та знесли пам’ятник Йосифу ІІ. На шум у місті збіглися захисники пам’ятника і взаємне насилля обох сторін тривало декілька днів. Врешті, німці повернули, тепер вже однорукого, імператора на постамент. Пам’ятник пережив Другу світову, а згодом зник безслідно, залишився лише постамент.
Парламент Чехословацької республіки ухвалив Закон про оборону республіки в середині 1920-х років. Згідно закону було вирішено вилучити з поля зору громадськості статуї, написи та меморіали антидержавного характеру або членів родини Габсбургів. Деякі з них перевезли до музеїв. Пам’ятники з цінних металів були знищені в часи нацистської окупації Чехії – їх переплавили для військових цілей. Бороба з німецькими пам’ятниками в Чехії 1920-х отримала назву “Війни пам’ятників”.
Така ж доля спіткала пам’ятник работорговцю Едварду Кольстону. Він працював в Королівській африканській компанії, яка за час його роботи перевезла приблизно 84 000 рабів. При цьому він був меценатом: допомагав лікарням, школам, робітничим будинкам та церквам Англії. Найбільше він допомагав рідному місту – Бристолю, від якого також входив до парламенту. За його заповітом половина всього майна перейшло благодійним організаціям, що додало його постаті сторони філантропа.
Та у рідному Брістолі активісти почали вимагати знести пам’ятник Едварду Колстону. Петиція за знесення пам’ятника зібрала понад 11 000 підписів, але місцева влада опиралася на охоронний статус пам’ятки і відстоювала пам’ятник. В 2018 році активісти з художниками об’єднали зусилля та створили інсталяцію у вигляді кам’яних тіл, які утворюють форму корабля, що їх перевозять, навколо статуї Колстона. Архітектори також підготували реплік таблички для пам’ятника з урахуванням історії работоргівлі, та її теж відмовилися замінювати.
Врешті після вбивства Джорджа Флойда в США рух Black Lives Matter 7 червня 2020 року скинули Едварда Колстона спочатку з постаменту, а потім донесли до Брістольській гавані і втопили. Через тиждень міська рада дістала пам’ятник з дна, пам’ятник мав пошкоджену тростину, та не мав серйозних пошкоджень. Місцева влада вирішила виставити пам’ятник Едварада Колстона у місцевому музеї, не змиваючи графіті та мотузки, якими його обв’язали активісти.
Тоді ж у східному Лондоні знесли пам’ятник работорговцю Роберту Міллігану. Мер Лондона Садік Хан закликав змінити колоніальні назви вулиць та прибрати пам’ятники, було засновано Комісію з різноманітності у суспільній сфері для огляду визначних пам’яток Лондона.
Найбільш афішованим для нас наразі є приклад зі знесенням пам’ятника/ів командувачу військ конфедерації Півдня у Громадянській війні в Америці – Роберту Лі. Ще за життя до Лі ставилися, як до живої легенди, попри загальну невдачу військ Півдня та їх ідей. Пам’ять про нього відображено в численних пам’ятниках та назві університету Вашингтона-Лі, де він був ректором після поразки у війні. Програш надав його особистості певної загадковості, з трагічним символізмом «програної справи». Одним з перших пам’ятників Роберту Лі став пам’ятник у Новому Орлеані, встановлений 1884 року.
Пам’ятник Лі також знаходиться в будівлі Конгресу США. У 2015 році відбулося масове вбивство прихожан африканської методистської єпископальної церкви Емануель в Чарлстоні. Після цього почалися масові протести. Серед вимог було знесення пам’ятників расистам, які були відомими історичними діячами у своїх штатах. У Новому Орлеані пам’ятник Лі демонтували в 2017 році. В серпні того ж року на мітингу ультраправих, які захищали пам’ятник Роберту Лі у Шарлотсвіллі, загинула людина. Представники різних організацій та партій (як від Демократичної так і від Республіканської партії) засудили такі акції. Протягом року пам’ятники Лі зникли з Балтимору, Дюкського університету, Національного собору Вашингтона і Далласу. Нарешті, в липні 2021 року у Шарлотсвіллі знесли статуї генералів-конфедератів. Роберт Едвард Лі та Томас Джонатан Джексон покинули назавжди свої п’єдестали.
При цьому осмислення ролі пам’ятників в сучасному американському науковому інтелектуальному дискурсі теж наштовхуються на схожі до українських проблем; є і відверті пропагандисти та прихильники позицій правих, і ті, які говорять про “неоднозначність” постатей, уникають прямих питань. Так, Дж. Брендон Мікс після знесення пам’ятника у Шарлотсвіллі написав ессе пам’яті Конфедерації та особливості цього пам’ятника.
Пам’ятники Конфедерації досі є свідченням стійкості південного сепаратизму та локального побутово-культурного расизму. Після Громадянської війни пам’ятники діячам Півдня були спробою комеморації цих діячів, шани до овдовілих рідних. Та вже до 1920-х років майже не залишилося живих свідків тієї війни, а пам’ятники стали політичним інструментом, а не способом вияву шани близьким. А значить, розпалювали ворожнечу, ностальгію за “благорородною справою Півдня”, сепаратизм і утверджували підкорення чорношкірого населення міста.
Після виявлення в 2021 році 750 безіменних могил на території колишнього католицького інтернату, де ймовірно, поховані діти індіанців, Канадою прокотилась хвиля протестів. Не встояли пам’ятники імператрицям Вікторії та Єлизаветі ІІ у Вінніпезі. За правління королеви Вікторії парламент розпочав програму створення інтернатів для дітей представників корінних народів імперії. Дітей у них утримували насильно, викрадали в батьків та відбирали силою військові, щоб перевиховати. Та частіше ці діти помирали від жорстокого поводження вчителів та хвороб, до яких у них не було імунітету в їх середовищі проживання. Процес штучної селекції дітей індіанців показано в серіалі “Енн з зелених дахів”.
Місцева влада скасувала урочистості до святкування Дня Канади, а прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо виступив проти скасування урочистостей. Уряд Великої Британії висловив співчуття корінним народам Канади і засудив повалення пам’ятників.
Публічні пам’ятники не впливають на пригадування минулого приватно чи публічно.
Вони швидше є формою анамнезу – перенесення минулого в сьогодення, щоб говорити про сьогодення. Пам’ятники – це спроба дивитися на минуле не просто як на спогад, а як на орієнтир для майбутнього. Пам’ятники є нашим обличчям і відповідають на ключові питання про нас і наші соціальні групи сьогодні: «Що ми повинні шанувати публічно?».
Декомунізація не дала відповідей, що робити з колоніальною російською спадщиною в Україні. Швидкі процеси, які відбуваються подекуди хаотично,, навіть у столиці обходять юридичні процедури. Це може призвести до скасування прийнятих рішень через суд. Крім цього постає питання, що робити з пам’ятниками, які вшановують червоноармійців, які боролися з нацизмом в часи Другої світової війни. Подекуди ці пам’ятники не враховують місцевого історичного контексту війни, наприклад, на Буковині. Для місцевих вони можуть нести суто колоніальний контекст більшовицької окупації, а комуністична символіка на пам’ятниках по всій країні потребує демонтажу.
Оглянуті приклади демонструють, що проблема колоніального спадку активно переосмислюється не лише в Україні. До того ж, цей процес відбувається багатовекторно: з боку колишніх країн-колонізаторів та колонізованих.