Матеріал підготовлено в співавторстві з Людмилою Петрушко
Якщо вийти на вулицю міста і запитати пересічного українця «Якого українського перекладача ви знаєте?», більшість задумаються і хтось від сили згадає Агатангела Кримського. Проте перекладацька нива культивувалася й іншими, не менш геніальними, але, на жаль, все ще маловідомим українству подвижниками слова.
Один з них – Микола Лукаш: інтелектуал, політолог, патріот. Його переклади називали кращими за оригінали, а його життя припало на розгар радянської дійсності.
Поцілована Богом дитина – пан Лукаш змалку мав виняткові здібності до вивчення іноземних мов. Знав 22 мови, перекладав з 18. Ще змалечку опанував їдиш (бо 25 % жителів його рідного міста Кролівця були юдеї). Згадують і таку бувальщину: втік з дому з циганами, щоб подорожувати, та за кілька днів вивчив ромську. У 7 років знав французьку, німецьку, англійську, польську. Щоб удосконалювати мову, ходив у ті заклади, де було багато іноземців, щоб чути її з перших вуст (ресторан “Інтурист”, готель “Дніпро”).
Цікаво, що життєпис Миколи Лукаша дивним чином схожий на житіє святого. Дослідники цього жанру виявляються так звані топоси – загальні місця, певні повторювані обставини в розповідях про різних святих. Саме такі, цілком реальні, топоси присутні в біографії М. Лукаша. Це дає підстави припускати, що й повторювані в житійній літературі сюжети мали місце в дійсності.
Подібно до багатьох християнських святих, Микола Олексійович народився в благочестивій родині. В дитячі роки, як і майбутні преподобні, цурався ігор, натомість його завжди можна було побачити з книгою в руках. І навіть навчаючись в університеті, суботні та недільні вечори він проводив не на танцях, а в бібліотеках, читальні. У 30-ті роки скуповував за копійки у букіністичних крамницях твори заборонених письменників та науковців (10 томів “Історії України-Русі” М. Грушевського, твори М. Костомарова, М. Максимовича та інш.). Любив Микола Лукаш й історію, відвідував архіви та особливо цікавився добою Коліївщини.
Як і давні аскети Фіваїди, Микола Лукаш не вбачав цінності в комфорті. Талановитий перекладач проживав в однокімнатній квартирі з малесенькою кухнею, де ліквідував плиту, щоб вивільнити простір для книг. Одержуючи великі гонорари за переклади, завжди був без грошей, зате зібрав велику і цінну бібліотеку; ходив без зимового пальта та теплої шапки, у розтоптаних черевиках. Ніколи не тримав жодних продуктів та не мав посуду. Ніколи не замикав квартиру, друзі могли прийти і жити скільки потрібно.
Нерідко поведінка святих з точки зору світу може здаватися дивною. В середовищі людей, які знали Миколу Олексійовича ходило прізвисько «юродивий». Коли його другу Г. Кочуру терміново потрібні були гроші, Лукаш в простоті серця відправив його до своєї незамкненої квартири. «Там, у картотеці, на літеру «Г» (гроші), візьми стільки, скільки тобі потрібно» – сказав перекладач своєму колезі, продовжуючи працювати.
Під час Другої світової війни Микола Олексійович змушений був повернутися у рідний Кролевець, де влаштувався перекладачем у німецьку сільгоспкомендатуру. Володіючи таємною інформацією, він допомагав людям уникнути вивезення до Німеччини. Рятував багатьох хлопців і дівчат від страшної долі остарбайтерів довідками про вигадані хвороби. Це був великий ризик, але Микола Олексійович ішов на нього заради інших. Існують свідчення, що саме Лукаш «підказав» німецькому керівництву ідею перетворити господарства району на базові з вирощування каучукової рослини. Це вимагало праці багатьох додаткових рук і врятувало сотні молодих селян від відправлення в рабство до Німеччини. Хоча формально М. Лукаш співпрацював з окупантами, насправді він служив рідному народу і своїм землякам. І тому ніхто з кролевчан не сказав жодного поганого слова про Лукаша за роботу в німецькій установі.
То як же такий перспективний, розумний вчений був репресований?
Після Другої світової війни М. Лукаш працював у Харківському інституті. Йому запропонували стати інформатором (тобто стукачем), від чого Микола Олексійович відмовився. Потім знову, ще й у супроводі погроз, але – знову відмова. За свою чесність Лукаш поплатився звільненням з інституту і неможливістю влаштуватися на іншу роботу.
Апогеєм жертовності Миколи Олексійовича стало славно- і сумнозвісне звернення у березні 1973-го на захист І. Дзюби: «Прошу ласкаво дозволити мені відбути замість … Дзюби І. М. визначене йому судом покарання». Вважав себе більш придатним для такої долі, бо «у Дзюби слабе здоров’я, малі діти». Що це, як не вчинок святої людини?
За підтримку І. Дзюби Лукаша виключили зі Спілки письменників, заборонили друкуватися, влаштуватися на роботу не міг. Не один знайомий, що раніше позичали гроші у Миколи і часто їх не повертав, переставали з ним вітатися, відвернулися. Заощаджень у нього не було, тому жив упроголодь.
Миколі радили покаятися, але він категорично відмовлявся, бо не відчував провини.
Дзюба давно відбув покарання, став друкуватися, а Лукаш залишився вигнанцем.
Життя змінилося лише у 1979 р., коли В. Коротич, новий редактор журналу “Вітчизна”, запропонував роботу перекладача.
Поновили його у Спілці письменників у 1986 р.
До Лукаша у перекладах ніхто не міг дорівнятися. Ось хоча б славнозвісний “Фауст” (брався і І. Франко, і М. Старицький, і М. Загул; але дійти до кінця нікому не вдавалося). На цю роботу автор витратив 18 років!!! До речі, німці призначили Лукашу премію за найкращий переклад “Фауста”, але він так і не міг забрати гонорар .
Так само не дочекався видання надзвичайно цінної книги перекладів “Від Бокаччо до Аполлінера”, яку він уклав. Вона була опублікована у 1990 р.
Микола Лукаш переклав “Декамерон” Бокаччо, “Мадам Боварі” Флобера, сонети Рільке. Завжди працював з оригіналами та першодруками.
Ще один цікавий факт: у “Декамероні” дуже багато афоризмів і приказок, то Лукаш до всіх знайшов українські відповідники.
На жаль, ми ще мало знаємо про таких патріотів, у котрих любов до всього українського була передусім. Патріотів, які з німбами святих у терновому вінці радянських репресій творили, вірили, та любили заради України.