Оборона Києва: як жили прості мешканці столиці

Павло Зінченко

Історик, журналіст, засновник проєктів «Цей день в історії Католицької Церкви» і «Терція. Цікаво про військову історію». В пошуках своєї власної бойової позиції у війні про російських агресорів, приєднався до проєкту «ЛІТОПИС. НЕЗЛАМНОСТІ». Область наукових зацікавлень - середньовіччя, мемуаристика та фехтування.

24 лютого багато українців прокинулися серед ночі від вибухів. У тому числі і кияни. Реакція була найрізноманітніша. «Коханий, що це?» – «Війна, сонце». Хтось зіскакував з думкою: «Ну все, почалося», одягав куртку, наплічник з амуніцією і мчав у свою частину. Були і такі, як автор цієї статті, які перевернулися на інший бік з незадоволеним бурчанням: «Що там ще за фігня?».

Проте вже близько сьомої ранку ні в кого у столиці не виникало сумнівів, що почалася війна. Те, про що говорили останні півроку, чого боялися, і чого, дуже сподівалися, не повинно було бути, таки стало реальністю. Росіяни били ракетами і гарматними снарядами по українських містах. Десятки тисяч солдатів і тисячі одиниць бронетехніки переходили український кордон. Бійці збройних сил України, територіальної оборони, поліції, СБУ займали свої позиції. Від влучних пострілів українських солдатів падали на землю перші завойовники. Вже ближче до обіду в інтернеті з’явилися фотографії захоплених у полон бурятів.

Озираючись на ті страшні дні, стає майже смішно від того, що напад застав мирних мешканців Києва зненацька. Майже увесь тиждень до 24 лютого вони мали можливість бачити військову техніку, яка вулицями столиці рушала на позиції. Дехто вже тоді розумів, що коїться, і поспішив перебратися до інших країн, або вглиб української території. Проте всі ці тривожні сигнали були проігноровані абсолютною більшістю киян.

Справжня паніка почалася 24 лютого. Сотні автомобілів, навантажених майном, яке в них вдалося запхати, покидали столицю і прилеглі містечка. Черги в магазинах на сотні метрів виходили на вулицю. Люди намагалися запастися найнеобхіднішим.

І зі своїх нір повилазили зрадники і колаборанти. Практично кожен киянин чи киянка можуть розповісти історію, як сусід, колега по роботі чи навіть друг у цю мить з виразом неприхованої радості волав: «ЙХУ!!!!! НАСТУПАЮТЬ!!!!».

На фоні цієї абсолютної паніки і нерозуміння, що коїться, влада прийняла низку важливих рішень, покликаних сприяти організованому опору агресорам з боку українського суспільства, а також задля запобігання ще більшій паніці. У день вторгнення президент України Володимир Зеленський підписав указ «Про введення воєнного стану в Україні».

Зокрема, в указі повідомлялося: «Військове командування разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування має забезпечити передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи й повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави».

Незважаючи на усілякі суперечки і конфлікти, що точилися між державною владою і місцевими органами управління, останні всіляко сприяли уряду в забезпеченні оборони країни.

У перший день вторгнення мер Києва Віталій Кличко запровадив військовий стан на території української столиці. Зокрема повідомлялося про наступні заходи: з 24 лютого у столиці школи та садочки не працюють; лікарні, поліклініки та вся медична система столиці працює в посиленому режимі; балансоутримувачам доручено забезпечити доступ до об’єктів укриття населення.

«Усі, хто не задіяний в роботі критичної інфраструктури та життєзабезпечення міста, залишайтеся вдома та будьте готові прослідувати до укриття у разі увімкнення сирен. Нагадуємо, що укриття позначені на мапі. Слідкуйте за офіційною інформацією та зберігайте спокій», – закликає місцева влада.

Втім, говорити про спокій серед киян не доводилося. Люди масово покидали столицю і рухалися вглиб України. Це був основний посил багатьох експертів і політологів, зокрема проросійських: тікайте вглиб країни, росіянам потрібні лише центри прийняття рішень.

«Раджу перебратися в центральні регіони України приблизно на тиждень», – радив у своєму інтерв’ю просійському ресурсу ГолосUA політолог Руслан Бізяєв.

Станом на 10 березня Київ покинула половина його мешканців. Тікали на власних автомобілях, часто під обстрілом. Значна кількість мешканців забрала з собою і домашніх улюбленців. Багато біженців мали страх, що повернутися назад вже не вдасться.

В самій столиці розбудовувалася мережа блокпостів. Вони були розміщені у найбільш важливих вузлах транспортної інфраструктури. Бійці ЗСУ спільно з поліцією і теробороною перевіряли паспорти та ретельно оглядали автомобілі, щоб не допустити проникнення у місто диверсантів.

Також будувалися барикади з бетонних блоків, які ніким не охоронялися, але у разі чого мали хоча б на деякий час стримати просування ворожої бронетехніки. Це не була просто показуха. 25 лютого ЗСУ знищили потужну диверсійну групу росіян на Оболоні. Наступного дня стрілянина і вибухи чулися в районі Шулявки. Всі розуміли, що росіяни серйозно налаштовані брати столицю України штурмом.

Міський голова Києва Віталій Кличко закликав чоловіків повернутися до Києва і боронити столицю. Крім того, вже з першого березня у Києві запровадився тотальний «сухий закон».

Тут варто зазначити одразу кілька моментів. З одного боку, «сухий закон» справді сприяв мобілізації суспільства. У столиці різко знизився рівень криміногенної обстановки, хуліганських вчинків з боку мешканців зафіксовано майже не було.

Тим не меш, алкоголь можна було дістати достатньо легко. Його продавали «з-під прилавка» у маленьких крамницях, або ж з «чорного входу» у великих супермаркетах. Також ніхто не відміняв самогоноваріння. У когось були стратегічні запаси випивки. Тож варто констатувати, що під час «сухого» закону, алкоголь, хоч і в меншій кількості, вживався.

Продовольча криза, якою на початку наступу росіян на Київ, так лякали його мешканців, у цілому так і не наступила. Звісно, у перші дні облоги, відчувався дефіцит деяких товарів, проте прямої загрози голоду не було. В різних гіпермаркетах ситуація відрізнялася. Якщо 26 лютого треба було стояти годину в черзі у «Сільпо» в ТРЦ «Гулівер», щоб отримати на руки дві паляниці, то в «Новусі», що розташовувався за кілька вулиць, можна було легко придбати чотири і більше буханці найрізноманітнішого хліба без особливих зусиль.

Варто також звернути увагу на ще одну особливість – проблема відсутності продуктів торкнулася перед усім крайніх районів Києва, де через вторгнення, біженцями стали працівники практично усіх крамниць. Тим паче, у центрі столиці гіпермаркети і надалі функціонували. Населення мало усе необхідне.

Ще одна особливість міста в облозі – бомбосховища. Під час повітряних тривог (для абсолютної більшості киян вони стали першими у житті) мешканці міста реагували абсолютно по- різному. З одного боку – підвали багатоповерхівок практично завжди були порожніми. Дуже мало мешканців мали бажання пересиджувати тривогу у підвалах. Тим паче, що з часом стало зрозуміло, що сирена – це не означає, що неодмінно буде приліт.

Проте зовсім іншою була ситуація на території об’єктів, які були спеціально підлаштовані під бомбосховища. Школи, дитсадки, станції метрополітену підвали великих адміністративних і культурних будівель стали не просто сховком, але і місцем постійного проживання для тисяч людей. У підвалах і підземках розбивалися цілі наметові містечка, в яких знаходилося все необхідне для життєдіяльності сотень людей. При чому все це було наслідком блискучої самоорганізації мешканців столиці. Чого лише вартий той факт, що люди примудрялися влаштовувати концерти та організовувати арт-галереї під час перебування під землею.

В таких «домівках» жили переважно ті, хто у перші дні прийняв вольове рішення принаймні тимчасово залишити свої домівки. Коли пройшов перший тиждень вторгнення, туди мало хто перебирався. І зовсім не тому, що їх не пускали. Просто було ліньки збирати всі необхідні речі, які були потрібні для проживання у такому місці.

«Мій товариш був з перших днів у бомбосховищі. Коли по моєму району почало добряче прилітати, я зателефонував йому і спитав, чи можна перебратися до нього. Він перерахував, що треба взяти з собою і я подумав – та ну його. Якось пересиджу», – згадував мешканець Києва Вадим.

Була ще одна особливість, яка впливала на рішення, тікати в бомбосховища чи ні – ворожі ДРГ. Коли у Києві була запроваджена комендантська година з 20-ї вечора до 7 години ранку, то було оголошено, що у цей час можна виходити лише у бомбосховища під час повітряних тривог. Проте ДРГ не були міфічною силою. Це були реальні ворожі солдати. І часто люди чули, як за їх вікнами тріскотять автомати, коли українські силовики відловлювали чергових російських диверсантів. І тут поставало питання: « А чи варто виходити, коли є ризик потрапити під перехресний вогонь?».

Таким був перший тиждень для цивільного населення Києва. Всі розривалися між пошуками їжі та предметів першої необхідності та необхідністю постійно бути готовими перебратися у бомбосховища. Тоді була поширена думка, що росіяни Київ таки візьмуть. Як не увесь, то значну його частину.

Проте оборонці Києва не лише вистояли, але і починали переходити у контрнаступ. Крок за кроком вони відтісняли рашистів від столиці України. І тоді місто ожило. Мешканці почали шукати можливостей для того, щоб бути корисними у цей складний час. У соціальних центрах, церквах, клубах, громадських установах люди збиралися для того, щоб прийняти гуманітаку, розподілити її і відправити за призначенням.

Можливість допомагати і якось діяти підняло занепалий дух мешканців столиці. Нарешті не було необхідності цілий день сидіти вдома. Можна було зробити щось корисне і відволіктися від важких думок. Бажаючих долучитися до оборони або волонтерства було настільки багато, що волонтерські центри не могли доручити якусь місію всіх бажаючих. Люди залишали свої анкети і місяцями чекали відповіді. Або і не отримували її ніколи.

В цьому плані знову відігравала свою роль здатність організовуватися. Наприклад, ефективно показали себе церковні громади, які і в мирний час жили згуртовано, а тепер перед лицем випробування перетворилися у повноцінну ланку в обороні Києва, приймаючи у церквах гуманітарні вантажі, або ж організовано збираючи необхідну амуніцію для військових.

По мірі того, як ворогів відганяли від Києва, столиця поверталася до нормального життя. Вже через два тижні облоги відкрилися перші кав’ярні та кіоски з шаурмою. Люди поверталися до міста, не зважаючи на те, що до кінця війни було ще далеко. Вони починали пристосовуватися до реалій і жити відносно повноцінним життям. Для автора цієї статті переломний момент настав тоді, коли в кінці березня довелося заново дотримуватися правил дорожнього руху, бо машин раптом знову стало дуже багато на дорогах Києва.

І варто особливо звернути увагу на ще один нюанс – кияни стали справді довіряти військовим і силовикам. Усвідомлення, що тепер саме від них залежить чи вистоїть місто, чи впаде, спонукало цивільних людей бути дисциплінованими, дотримуватись комендантської години, носити при собі паспорт і, головне, бути вдячними воїнам, що захищають їх ціною свого життя. До речі, добровільну допомогу мешканців військовим ніхто не відміняв: на позиції або у відділки поліції приносили їжу, термоси з гарячим чаєм, предмети гігієни. Воїнів справді підтримували і вони відчували цю підтримку.

Коли ця війна закінчиться – настане новий день. День, коли воїни, поліцейські, лікарі, волонтери, священики, підприємці та інші громадяни стануть усі разом і міцно стиснуть одне одному руки – ці тяжкі часи вони вистояли разом. І нове суспільство, породжене війною, ніким більше не буде переможене.