Що таке «втрачене покоління» та чи будемо ми ним? – Катерина Гоцало

Катерина Гоцало
Завідувачка відділу науково-освітньої роботи та комунікації Музею Ханенків, аспірантка кафедри історії мистецтв КНУ ім. Тараса Шевченка, дослідниця давніх європейських тканин, докторантка в The Kunsthistorisches Institut у Флоренції.

Ви всі — втрачене покоління. Гертруда Стайн (з розмови).

Так 1926 року свій роман «Фієста» розпочав письменник Ернест Гемінґвей. Що означає «усі», а тим паче – який сенс вкладався в різні часи у словосполучення «втрачене покоління»? Зважаючи на останні події, а чи можемо стати трагічно «втраченими» ми – українці?

Ставши свідками смерті більш як 20 мільйонів людей, що вони вважали безглуздям, юні американці та європейці почасти відкидали традиційні погляди на благочестиву поведінку, норми моралі та гендерні ролі.

Насправді, стереотипний вираз приписується арткритикині, колекціонерці та письменниці Гертруді Стайн, яка ніби-то й сама почула його деінде, а згодом переказала Ернесту Гемінґвею. Той зробив його знаним, використавши у «Фієсті». Відтоді із терміном «втрачене покоління» почали асоціювати групу європейських та американських митців та мисткинь, які висвітлювали буремний повоєнний світ 1920-30-тих років: серед них – Френсіс Скотт Фіцджеральд, Ернест Гемінґвей, Томаз Стернз Еліот, Еріх Марія Ремарк. Згодом, однак саме завдяки їхній діяльності та тих реалій, що вона відображала, «втраченим» стали іменувати будь-яке покоління, що в різні способи пройшло крізь жахи війни та здійснило перегляд власних цінностей, сенсів та поглядів на життя.

Наприклад, актуальність в суспільстві США після Першої світової війни, втратила ідея так званої американської мрії – уявлення про те, що кожна людина, незалежно від свого походження та статусу, отримає справедливу винагороду за професійні старання та наполегливість. Крім того, абсурдним повоєнному суспільству здавалося прагнення попереднього покоління улаштувати та наслідувати класичну модель щасливої родини: мужній чоловік є головою сім’ї, а його красуня-жінка всіляко зайнята домашніми клопотами та вихованням пари двійко діточок. Бажання американської влади повернутися до колишнього життя та його принципів по війні викликало у молодого покоління лише саркастичні насмішки та глузування.

Те перше «втрачене покоління» часто діяло нерозважливо, з огляду на тодішні норми поведінки, у своєму прагненні жити одним днем, жити гедоністично. Нові стилі в мистецтві поклали в свою основу іронію та уявлення про ірраціональність й абсурдність світу.

Ставши свідками смерті більш як 20 мільйонів людей, що вони вважали безглуздям, юні американці та європейці почасти відкидали традиційні погляди на благочестиву поведінку, норми моралі та гендерні ролі. Концепт мужності, якому мали відповідати представники чоловічої статі, був болючим для багатьох солдатів, частина з яких відчула тваринний страх на полі бою та сумнівалася в своїй відповідності надуманим стандартам. Те перше «втрачене покоління» часто діяло нерозважливо, з огляду на тодішні норми поведінки, у своєму прагненні жити одним днем, жити гедоністично. І у «Великому Гетсбі», і в «Казках епохи джазу» американський письменник Скотт Фіцджеральд демонструє безкінечні вечірки тих, кому немає чого втрачати; тих, хто обирає потурання своїм бажанням як єдину неоманливу насолоду та цінність. Герої його романів вважали ідею «американської мрії» грандіозною аферою: Нік Карравей усвідомлював, що несусвітні статки Гетсбі були забезпечені стражданнями неповинних.

Якщо до Першої світової війни європейська культура приймала та транслювала ідеї Просвітництва про раціональність і прогрес, то в повоєнний час митці, і не тільки, сфокусувалися на віднайденні нових форм самовираження, поставивши під сумнів переконання того світу, що зміг допустити конфлікт такого штибу. В найбільш різноманітних сферах життя люди кидали виклик загальноприйнятій мудрості попередніх поколінь. Нові стилі в мистецтві поклали в свою основу іронію та уявлення про ірраціональність й абсурдність світу.

«Втрачені» будуть результатом кожної війни, адже в них формується покоління тих, хто переосмислив своє попереднє життя та віднайшов нове його бачення – так вважає чи не більшість дослідників.

Однак, на мою суб’єктивну думку, саме слово «втрачене» викликає, перш за все, негативні асоціації та почасти відмову належати до усього того, що воно окреслює.

Однак, як ми мали змогу прослідкувати, якщо сприймати це поняття по-філософськи або навіть, дозволю собі зухвалість, романтично чи то іронічно, переоцінка цінностей, чи тим більше екзистенційне осмислення суті життя, осягнення його vanitasта «нащупування» його значимості та незначимості, не є негативним, а тим більше «втраченим» досвідом по своїй суті. Гіркий підтекст терміну, можу припустити, полягає в іншому. Переважна більшість військових, повертаючись до звичного життя після Першої світової, як і цивільні, не змогли знайти собі місця у ньому. Раз у раз, під час або одразу після воєнних подій, вони отримували психічні та фізичні захворювання, а в найбільш безнадійних випадках – закінчували життя самогубством. Таким чином, бажання американської влади повернути США до довоєнних порядків та практик, заплющивши очі на отриманий громадянами досвід, завершилося до болючого трагічно.

Чим же сучасні події можуть перегукуватися із різнорідними аспектами, спричиненими Першою світовою? Як на мене, найбільш очевидними видаються дві речі. По-перше, масштабність. «Локальна» війна росії з Україною затягнула в свої пащі цілий світ – наслідки глобалізації на лице. Що вже й казати, якщо навіть Перша світова, в менш глобалізованому світі, спричинила націоналістичний підйом аж у колоніях Африки та Азії, а настрої, що з’явилися у повоєнний час вплинули на наступні покоління не менше, аніж результати самих битв.

По-друге, як і за Першої світової війни, так і нині, на полі бою присутня незчисленна кількість добровольців, ідейно вмотивованих, однак у своїй більшості недостатньо психічно підготовлених до жорстоких реалій кровопролиття. Більш того, в обидві трагедії затягнута сила-силенна цивільного населення, психічна витривалість якого також жорстоко випробовується щодня.

Що може допомогти нам, нині, не піти слідом класичного «втраченого покоління», у найбільш гіркому та фатальному розумінні цього словосполучення?

На мою думку, вірним рішенням може стати практика звернення до психології як науки, у всеосяжному її розумінні та застосуванні. Як прекрасно, що на сьогодні ми, у більшості своїй, позбавлені від безглуздих гендерних стереотипів минувшини!

Так, після Першої світової війни психологічний аспект страждань повоєнного покоління, перш за все військових, тільки-но ставав предметом наукової дискусії та практики: психологи стали досліджувати, до прикладу, природу посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Хоча й до того висувалися припущення щодо психологічних факторів тривоги, її виникнення, тим не менше, частіше пов’язували із біологічною спадковістю.

Переважна більшість військових, повертаючись до звичного життя після Першої світової, як і цивільні, не змогли знайти собі місця у ньому.

На противагу, в 1915 році британський медичний журнал «Лансет» опублікував статтю Чарльза Майерса (1873–1946), в якій той вперше вжив термін «контузійний шок». Його почали пов’язувати не стільки з фізіологічною, скільки з психічною травмою. Фактично поняттям «контузія» тоді позначали увесь «букет» симптомів. Майерс ретельно фіксував скарги постраждалих. Більшість із них помічала у себе втрату смаків та запахів, погіршення пам’яті та концентрації, шум у вухах, запаморочення, проблеми зі сном. Відтоді лікарі та дослідники почали вважати такий особливий стан проявом неврастенії – наслідком нервового зриву, викликаного жахливим стресом війни.

Нові теоретичні підходи до лікування психічних розладів практикувалися в реабілітаційних установах по усій Європі та США. Одним із найбільш відомих був тоді «Леннел-Хаус» (нині Lennel House Care Centre), поблизу шотландсько-анлійського кордону. До сьогодні там зберігся архів перших медичних записів, що стосуються дослідження контузій. По жорстокій іронії долі, близько 60 відсотків британських воєнних архівів Першої світової війни були знищені під час Другої.

Як свідчать документи, в «Леннел-Хаус», під час реабілітації військових, практикували такі прості заходи, як працетерапія (або ерготерапія) – заохочувалося й малювання, дотримання режиму сну та відпочинку, психотерапевтичні сеанси. І навіть якщо тоді вже стверджувалася необхідність піклування про психічне здоров’я військових, стереотип про їхню мужність у суспільстві нікуди не зник. Як раз уміння солдатів «триматися» викликало скептицизм щодо істинної природи їхніх хвороб та розладів.

У «Поверненні» Ремарка після Першої світової війни військові не знаходять підтримки серед рідних та не можуть адаптуватися до мирного життя, потрапляючи до лікарень з численними нервовими зривами. Можливо, як раз надумане уявлення про «сильну стать» тоді заважало цивільним побачити, а головне – повірити у вразливість кремезних воїнів? «Можливо, тому знову й знову виникають війни, що один ніколи не може до кінця відчути, як страждає інший», – розмірковує Ремарк.

Навіть якщо ми й станемо «втраченим поколінням», то лишається сподіватися, що лише в сенсі прагнення проживати життя якомога більш повно та всеохоплююче, по закінченні війни. Однак, аби уникнути тих найбільш трагічних наслідків, або принаймні їхньої частини, що пов’язують із концепцією «втраченого покоління», певні дії можуть стати на часі вже зараз або зовсім скоро.

Вже зараз опитування українців доволі втішні: більшість готова долучитися до відбудови країни; більшість готова апробувати нові громадянські ролі та взяти на себе нові професійні зобов’язання.

По-перше, після завершення війни усім, хто цього бажає, варто по-справжньому оплакати трагічні втрати, осмислити все те, що вже не повернути. Однак психологи радять здійснити це лише в безпеці, краще за все опісля перемоги – не варто займатися цим зараз, коли головним завданням є акумулювання всіх існуючих ресурсів заради виживання. Одного разу «захоронивши» минуле, віднайдеться можливість побачити безмежний простір майбутніх сенсів, заради яких варто продовжувати жити.

Як зазначає психологиня та дослідниця Оксфордського університету Дженніфер Вайлд, добровольці українських військ особливо схильні до психічних наслідків – наприклад, виникнення посттравматичного стресового розладу: більшість з них не проходила необхідної підготовки перед відправкою на фронт. Крім того, повернувшись додому, вони приречені потрапити у тотально зруйновані міста, на відбудову яких будуть кинуті всі державні та громадянські ресурси. В такому випадку найбільшою підтримкою для військових має стати коло їхнього спілкування: родина, друзі та рідні – будь-яка соціальна допомога гратиме ключову роль для психічного здоров’я воїнів. Широке коло психологів відзначає особливу корисність спільних психотерапевтичних сеансів членів сім’ї військового – психічна сталість родини дорівнює швидкому відновленню військовослужбовця. Вже зараз численні платформи (такі як PsyHelp –For UA, It’s Complicated) пропонують безкоштовну, онлайн та офлайн психологічну підтримку військовим та цивільним особам, які постраждали в наслідок російсько-української війни.

Тоді ж, по війні, громадянське суспільство матиме обов’язок контролювати та визначати шляхи розвитку держави, формулювати нові світогляди та смисли життя. Не повернутися до старого порядку, а вибудувати нові, підходящі більшості представників суспільства ціннісні орієнтири – таке завдання маємо, аби зменшити розчарування повоєнного часу: знаємо, що воно спіткало американське суспільство після Першої світової. Вже зараз опитування українців доволі втішні: більшість готова долучитися до відбудови країни; більшість готова апробувати нові громадянські ролі та взяти на себе нові професійні зобов’язання.

«Втрачене покоління» має потенціал стати «віднайденим» чи то «відродженим».

Нині ж маємо інше завдання – зберегти себе та рідних. Лаура Мюррей – старша дослідниця Університету Джонса Гопкінса – радить пам’ятати: людська психіка володіє запасом витривалості. Хтось пройде крізь жахливий досвід і при цьому лишиться в нормі. Інший – потребуватиме більше часу, однак наново зможе жити, а головне – радіти цьому життю. Нам усім варто не забувати про тих, хто з тієї чи іншої причини гірше реабілітовуватиметься та пристосовуватиметься: міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко заявив, що близько 15 мільйонів українців потребуватимуть психологічної підтримки, а 4 мільйони з них ще й додаткового медикаментозного лікування. Наразі Л. Мюррей пропонує українцям подумки зосереджуватися на збереженому, а не втраченому: «Так, я багато втратив. Але кожного дня я маю заради чого прокидатися». Навіть ця невелика зміна мислення дає мозку дивовижну здатність впливати на наші почуття, змінювати хімічні речовини та реакції у тілі.

Не будемо забувати, що на місці руїн стрімголов поставали вражаючої краси міста, а серед тотальних пустель виникали вологі оазиси. Ймовірно, відновлення та його терапевтична роль стане складовою нової, доповненої ідеології українців, їхнім спільним надбанням. «Втрачене покоління» має потенціал стати «віднайденим» чи то «відродженим».

Джерела

  1. Гемінгвей, Е., 2017, Фієста. І сонце сходить. Львів: Видавництво старого Лева.
  2. Ремарк, Е., М., 2022, Повернення. Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля».
  3. Фото: Фрагмент фільму «Великий Гетсбі» 1949 року. Танок актриси Бетті Філд.
20 Травня 2022
Останні події

Олеся Житкова взяла участь у 9-тій щорічній конференції "Білорусознавчі студії у 21 сторіччі"

Олеся Житкова взяла участь у заході "Психологічний вплив війни: досвід військовослужбовців США та України"

«Літопис Незламності» провів дискусію «Українка вчора та сьогодні: війна, родина, суспільство» до 140-й річниці українського жіночого руху

В ірландському місті Корк відбувся марш і мітинг на підтримку України

Схожі статті: