Початок повномасштабного вторгнення російської федерації до України призвів до безпрецедентного піднесення бойового духу українців. Сотні тисячі чоловіків і жінок приєднувалися до добровольчих формувань, вступали до лав Збройних сил України, або ж просто бралися за зброю, до якої влада спростила доступ, і чинили опір усюди, де була така можливість.
Військових підтримували волонтери, небайдужі громадяни кидали всі нагальні справи і допомагали, чим могли. Церкви, заклади освіти , соціальні центри перетворювалися у пункти допомоги для Збройних сил, біженців або ж тих, хто тим чи іншим чином постраждав від війни. Просякнута козацьким духом Україна стала до бою і дала першу серйозну відсіч загарбнику, який вважався непереможним.
Проте війна продовжується, і на одному козацькому піднесенні вистояти проти сильного, жорстокого і наполегливого ворога неможливо. Саме тому опір почав набирати все більш організованих форм. Не в останню чергу це вилилося у формування нових елітних підрозділів, які стали на вістрі боротьби проти росіян. Полк особливого призначення Національної гвардії України «Азов», Третя окрема штурмова бригада Збройних сил України, окремий розвідувально диверсійний підрозділ Головного управління розвідки України «Кракен», Українська добровольча армія та багато інших бойових підрозділів стали справжніми легендами цієї війни, не даючи росіянам досягти їхніх кривавих цілей.
Проте ці підрозділи мали не менш героїчних попередників. Визвольні змагання 1917-1921 року вивели на арену боротьби проти одвічного ворога – Росії – цілу низку підрозділів, загонів і полків, які показали небачену відвагу і бойову майстерність. Хоча тоді війна за незалежність зазнала невдачі, ми не повинні забувати про цих героїв. Ця стаття про них.
Так вже склалося, що у багатьох українців на слуху лише корпус Січових стрільців, коли йдеться про армію УНР. Значну роль у цьому зіграла і радянська пропаганда, щоб показати, наскільки малочисельною та однотипною була українська армія у 1917-1921 роках. Тому, віддаючи належне героїзму Січових стрільців, ми все таки спробуємо встановити справедливість і згадати ще кілька елітних формувань в українському війську першої половини ХХ століття. І відкриває цей список легендарний кінний дивізіон 2-го Запорізького полку. Пізніше він стане Першим полком Чорних Запорожців. В народі їх звали «чорношличники». Його командиром був полковник Петро Дяченко, пам’ятник якому нещодавно було встановлено у Нікополі.
Знамено чорних запорожців мало скошений край із зображенням тризуба на лицьовому боці з написом «1-й кінний полк Чорних Запорожців». Зворотна сторона знамена містила зображення черепа з кістьми й написом «Україна або смерть»[3].
Це кавалерійське формування було розгорнуте у грудні 1918 року і одразу взяло участь у кривавих боях проти більшовиків та білогвардійців.
Ці бої другої половини 1919 року завершилися для армії УНР важкою поразкою та потраплянням до так званого «трикутника смерті», коли українські війська були затиснуті з трьох боків між військами більшовиків, «білою» армією та поляками.
Українським бійцям не вистачало зброї, амуніції та зимового одягу. 25 тисяч бійців померли від тифу, а Українська галицька армія перейшла на бік добровольчої армії генерала Денікіна. В цих умовах було прийняте рішення сформувати ударну бойову групу з тих бійців, які ще не були готові скласти зброю. До цієї групи приєдналися і Чорні Запорожці. Так, у грудні 1919 року розпочався Перший Зимовий похід.
«Хто відчув жах безнадійності, той знає, що таке промінчик надії, світло віри. Батьківщина потребує, знову ми вояки, знову ми люди… Радість, сподівання, мрії; на Київ… За Дніпро… В Слобожанщину… З’єднатися з повстанцями… Боже, знову серце повне надій, а з нею і віри в нашу Правду. Вірили, глибоко були переконані, що остаточна перемога жде нас», – згадував вже на еміграції бунчужний полку Чорних Запорожців Валентин Сім’янцев.
Під час першого Зимового походу Чорні Запорожці покрили себе славою, особливо відзначившись у боях за Голованівськ та під час здобуття міста Вознесенськ.
«Місто здобуте. Кругом трупи: вся залога загинула на шаблях кінноти, лише невелика кількість кавалерії врятувалася», – згадував здобуття Вознесенська командир полку Петро Дяченко.
Після завершення Зимового походу, полк Чорних Запорожців брав участь у спільному польсько-українському поході проти більшовиків, як завжди перебуваючи на вістрі атаки. Коли ця операція зазнала невдачі, бійцям цього підрозділу не лишалося нічого іншого, окрім як перейти на територію Польщі і бути інтернованими. Втім, навіть цю складну ситуацію воїни елітного підрозділу пережили гідно, по-козацьки.
Валентин Сім’янцев згадував:
«Проскакували ми те місце, де поляки всіх обеззброювали під вогнем більшовицьких кулеметів, і то й так, що не було часу кому віддавати зброю. Поляки розбіглися. Рушниці на відібрали пізніше. Нам полишили: коні, шаблі, а револьвери ми поховали».
У Польщі полк Чорних Запорожців кінець кінцем розформували. Але, як ми бачимо з наведеної вище цитати, ці бійці встигли голосно грюкнути дверима перед своїм відходом.
Проте не лише на Чорних Запорожцях трималася боєздатність української армії. Недарма ж Третя стрілецька дивізія армії УНР отримала назву «Залізка».
У травні на західному березі річки Збруч зосередилася невелика група українських військ. Йдеться про 1-й кінний полк Синьої дивізії, 1-й Чорноморський полк і окремий курінь, зібраний з різних частин, які до того зазнали серйозних втрат у боях проти ворога. Їх об’єднали в 16-й піший загін Армії УНР під командуванням отамана Миколи Шаповала.
Втім, цей загін провалив своє перше завдання – визволити від «червоних» військ Кам’янець-Подільський. Шаповала відправили у відставку, а його місце зайняв полковник Олександр Удовиченко.
2 червня 1919 року Дієву армію УНР було реорганізовано. Внаслідок цього 16-й піший загін було переформатовано в 3-тю Пішу дивізію, а згодом — у 3-тю Окрему стрілецьку дивізію. Вона складалася з 1200 бійців, мала загін кінноти та до 50 скорострілів.
Вже наступного дня дивізія знову атакувала Кам’янець-Подільський та зуміла вибити звідти більшовиків. Місто стало тимчасовою столицею УНР.
“Молодий начальник Удовиченко виявив організаційний хист, хутко організувавши численні дрібні частини. Отже, енергія та активність цієї дивізії також спричинилися до нашого успіху”, – зазначено у звіті Штабу.
Під час наступу української армії на Київ у липні 1919 року, Третя окрема дивізія зіштовхнулася в бою з потужними загоном червоних, яким командував відомий кримінальний авторитет Мішка Япончик. Стрільці влаштували нічний наступ на ворога і завдали йому нищівної поразки.
“Ця атака дійсно була надзвичайна по своїй завзятості й одвазі. Не кожна бойова частина, вибита в нічному бою зі своїх позицій, потрапить тієї ж ночі виявити активну боєздатність”, – писав у спогадах один з вояків дивізії.
Саме після цих подій підрозділ отримав назву Залізна дивізія. Назва була підібрана вдало – у підрозділі панувала залізна дисципліна. Командир рішуче боровся з будь-якими проявами отаманщини.
Залізна дивізія зазнала важких втрат через тиф, який спустошив українську армію та підвів її до повної катастрофи. Втім, вцілілі бійці цього підрозділу не припинили боротьби і брали участь у Першому зимовому поході. Полковнику Удовиченку вдалося реорганізувати підрозділ під час польської-українського наступу на Київ і вдало діяти протии більшовиків. Втім, все завершилося замиренням поляків і «червоної» Москви.
21 листопада 1920 року українська армія відступила до Польщі. Вояки 3-ї Залізної дивізії мусили здати зброю. Найважче для козака минало прощання з конем:
“Загартовані в боях козаки плакали, цілували своїх коней, передаючи їх в чужі руки”.
Після тих подій Залізна дивізія припинила своє існування. До Другого Зимового походу її вояки не долучилися.
Було б несправедливо, згадуючи про звитяжні кінні та піхотні підрозділи армії УНР, не поговорити про елітний артилерійський підрозділ того часу.
У листопаді 1917 року було сформовано гарматну бригаду 2-го Сердюцького корпусу Армії УНР. До його складу входили Кінно-гарматна батарея, Окрема Кубанська батарея, Тяжка батарея, Легкий Гарматний дивізіон та Окрема гаубична батарея. Командиром цього загону призначили генерала Олександра Алмазова. Бійці підрозділу пройшли бойове хрещення в боях протии повсталих робітників заводу Арсенал у січні 1918 року. Згодом бійці підрозділу брали участь в наступі на Київ спільно з німцями, який завершився визволенням міста.
Однією з ключових особливостей “алмазівців” була їхня надзвичайна мобільність. Вони були легко озброєні і мали вдосталь коней, що давало можливість швидко переміщатися по полю бою та несподівано атакувати противника. Ця мобільність стала їхньою головною перевагою в боротьбі з більшовиками, які часто використовували великі та неповороткі артилерійські підрозділи.
Гнучкий підхід “алмазівців” дозволяв їм здобувати перемоги навіть у найскладніших ситуаціях і виходити переможцями з найзапекліших боїв. Неабияку роль зіграло й те, що дивізіон був оснащений найновішою на той час артилерією.
Спершу підрозділ складався з трьох батарей, кожна з яких мала по чотири гармати. Згодом дивізіон розширився до шести батарей, кожна з яких мала по шість гармат. Це збільшило вогневу міць дивізіону та зробило його ще більш грізним супротивником для ворога.
Після поразки Армії УНР у війні за незалежність, “алмазівці” продовжили боротьбу в лавах різноманітних українських повстанських формувань. Врешті-решт ці загони були розбиті більшовицькими військами.
Окрім українських підрозділів, після 24 лютого 2022 року в боях з росіянами зійшлися і добровольчі загони, в яких билися представники інших народів, які не хотіли миритися з тиранією путіна і його кривавої імперії. В першу чергу варто згадати Інтернаціональний легіон, в лавах якого билися представники різних народів з усього світу, Грузинський національний легіон, білоруський полк імені Кастуся Калиновського та інші. Втім, в УНР також намагалися створити іноземні добровольчі формування, які б допомогли зупинити навалу більшовицької росії. Однією з таким спроб стали наміри сформувати Нормандську бригаду у складі армії УНР.
Нормандська бригада мала стати військовим підрозділом із добровольців скандинавського походження. Ідея сформувати такий загін зародилася у липні-серпні 1920 року.
Такі наміри не були аж такі фантастичні, як може здатися з позиції сьогоднішнього дня. Улітку 1920 року Дієва армія УНР з боями відступала на захід під тиском Червоної армії. Військо зазнало значних втрат, компенсувати які було важко. На це особливо впливала польсько-українська домовленість, яка накладала суттєві обмеження на мобілізаційні можливості УНР.
В цих умовах на початку серпня на ім’я Головного отамана Симона Петлюри був надісланий лист від капітана Івера де Геммера Ґудме, командира Данського добровольчого допоміжного корпусу в Естонії, з пропозицією створення бригади з-поміж добровольців данської, шведської, норвезької, фінської національності, які брали участь в збройній боротьбі за незалежність Естонії та Фінляндії, та переміщення її на українсько-більшовицький фронт.
Плани капітана Ѓудме щодо бригади були наступні: вона повинна була мати власний однострій і розпізнавальні знаки, власний суд, на вироки якого українське командування не мало б права апеляції. Також вояки мали отримувати на 20 % вищу платню, ніж вояки-українці. Пораненим була передбачена пенсія, а родинам загиблих відшкодування.
Цей проєкт активно розкритикував начальник Головної Управи Генерального Штабу УНР генерал Сергій Дядюша, який вважав, що було б доцільніше витрачати наявні кошти на створення підрозділів з українців. Кінець кінцем, проєкт не був реалізований з огляду на великі фінансові витрати, яких він потребував.
Такими були перші елітні оборонці української держави: звитяжні вершники, дисципліновані піхотинці, вправні артилеристи. Вони завдали ворогам усіх мастей вдосталь втрат і показали, що за будь-яких обставин, як би не було складно, Україна боротиметься. Того разу вони зазнали поразки, бо надто численним був ворог і надто байдужим цивілізований світ. Проте їх справу продовжили воїни цієї війні – такі ж професійні та відважні. І вони переможуть. І після цього Україна вшанує кожного свого героя, незалежно від того, чи йдеться про чорного запорожця чи штурмовика «Трійки».