Ми переживаємо часи, про які наші нащадки читатимуть в історичних книгах.
Ми справді опинилися у вирі історії. Тут важко, часто страшно і дуже складно зорієнтуватися у швидкозмінних обставинах. І багато подій неможливо зрозуміти, не занурившись у минуле.
Я історик, тому спробую пояснити причини цієї війни, які криються у попередніх роках та століттях.
Українці — народ-військо.
Росіяни не вперше вводять себе в оману власною ж пропагандою. І ця омана вбивча для них самих. Вони переконували себе і світ, що немає ніякого окремого українського народу. І через це були певні, що їхню армію люди України зустрінуть як визволителів від «нацистів, які нав’язували тут усім українізацію». Але українці вийшли до них не з хлібом-сіллю, а з «коктейлями Молотова».
В російський масовій культурі українець присутній хіба що як карикатурний персонаж — зрадник, пристосуванець, позбавлений гідності й не здатний захистити себе.
«Українці — не воїни, вони гречкосії, салоїди», — запевняла російська пропаганда кожного росіянина. І вони пішли на українську землю — «підзаробити», легко вбиваючи нас. Їхня віра в це була міцна, але недовга — до моменту, коли вони потрапляли в українську землю.
На здатність українців стримати масований наступ другої армії світу не особливо розраховували й наші західні союзники. Тому притримували надання серйозної військової допомоги, побоюючись повторення минулорічної ситуації в Афганістані. Там десятиліття зусиль американців були зруйнувані за кілька днів через неспроможність місцевих зупинити наступ талібів.
Правду кажучи, вміння успішно воювати стали відкриттям і для багатьох українців. А все тому, що нашу справжню історію погано знають не лише в Росії чи у світі, а навіть в Україні. Бо якщо оглянути українське минуле без російських окулярів, можна побачити — українці — це народ-військо.
Ми маємо унікальне вміння.
Ми вміємо швидко організуватися для ефективного самозахисту.
Загалом військо — це важливий елемент держави. Українці ж після падіння Русі не мали протягом століть своєї держави. Але це не завадило нам створити у 16–17 століттях одне з найефективніших військових формувань того часу — козацьке військо.
Козаки захищали південні кордони Речі Посполитої, брали участь у війнах різних держав як наймані солдати. Але також піднімали повстання.
Спочатку — для захисту власних інтересів. Згодом вимоги набули більш політичного забарвлення і козаки перебрали на себе роль захисників усіх українців.
В середині 17 століття повстання козаків під проводом гетьмана Богдана Хмельницького стало початком нової форми української держави. Її офіційна назва — Військо Запорозьке — чітко підкреслила її основу і походження.
Ця держава проіснувала понад сто років і відіграла вирішальну роль у творенні української нації. Пам‘ять про козацькі звитяги глибоко відбилася у національній свідомості, велику частину нашого пісенного фольклору становлять саме козацькі пісні. До речі, й наступні століття збройної боротьби залишили велику пісенну спадщину. Ми до сьогодні, окрім козацьких, співаємо стрілецькі та повстанські пісні. А нинішня війна збагатила нас десятками нових пісень про головне — боротьбу за свободу. Українці — співочий народ-військо.
Росіяни не вперше вводять себе в оману власною ж пропагандою. І ця омана вбивча для них самих. Вони переконували себе і світ, що немає ніякого окремого українського народу. І через це були певні, що їхню армію люди України зустрінуть як визволителів від «нацистів, які нав’язували тут усім українізацію». Але українці вийшли до них не з хлібом-сіллю, а з «коктейлями Молотова».
На початку 20 століття, в роки української революції 1917–1921 років, українці знову взялися за творення війська. Причому армія формувалась попри явно недостатню увагу політичного керівництва, де були навіть ті, хто заявляв про її непотрібність.
Армія Української народної республіки виявилася потужною. Без жодної підтримки ззовні чотири роки вона протистояла значно потужнішим військовим силам.
Після Першої світової війни на уламках імперій постали незалежні країни. Тоді, заради свободи, українців полягло більше, аніж представників всіх інших народів. Але ми не програли вщент і полеглі герої заклали основу подальшої боротьби.
У Другій світовій наша земля стала однією з головних арен зіткнення двох тоталітарних режимів — нацистського та комуністичного. Жоден з них не хотів і обидва боялися незалежної держави українців. Відтак вони не творили української армії, але бажали скористатися українцями як людським ресурсом для власних військ.
Тим не менше, в роки цієї страшної війни українці створили власну потужну армію — УПА. 100 тисяч солдатів знову воювали без жодної зовнішньої підтримки виключно завдяки жертовності місцевого населення. Тих, кого ми б зараз назвали волонтерами, а совєтська влада судила як «бандпособніков».
Завзята боротьба повстанців за свободу тривала ще понад десять років після Другої світової і справила потужний вплив на формування нашої національної ідентичності. Аж такий, що через сім десятиліть нова українська армія взяла собі символи УПА: гімн, прапор, вітання.
Тоді, в 2014-му, ми фактично наново творили Збройні сили України.
Влада тривалий час не звертала уваги на стан української армії, яка після 1991 року залишалася лише одним із уламків колишньої радянської. За часів президента Януковича російська агентура при владі (серед якої тодішній керівник служби безпеки та міністр оборони) цілеспрямовано знищувала збройні сили України. Тому російські агресори в 2014-му практично не зустрічали опору, допоки не зіткнулися із добровольчими батальйонами, значну частину яких складали активісти Майдану.
До відновлення армії масово долучилися волонтери з усієї країни, які заміняли державний ресурс, поки нова українська влада на чолі з президентом Порошенком включилися в цей процес.
Ми знову продемонстрували блискучу здатність до самоорганізації, здатність бути народом-військом. Мільйони українців пішли на фронт — солдати, волонтери, інформаційні та творчі команди. Масштабне вторгнення російських військ наштовхнулася вже на загальнонаціональний спротив. Росіян зустрічали зброєю вояки ЗСУ і тероборони, «коктейлями Молотова» нищили їхню техніку цивільні, часом назустріч танкам виходили з голими руками.
Україна чинила спротив на Київщині, Харківщині, Сумщині, Чернігівщині, Миколаївщині, Запоріжжі, Херсонщині, Донеччині та Луганщині, всюди, куди агресори намагалися ввірватися. Ця війна — народна війна за незалежність, бо російській армії протистоїть весь український народ.
Народ-військо.
Збіговисько найманців та мародерів з Росії не спроможне перемогти його.
На цьому нині все. До наступних зустрічей у вирі історії.
Слава Україні!
Володимир В’ятрович