«А што такоє етот «Рудий ліс»? Да рижая лісіца, навєрноє». Російські окупанти, очевидно, ніколи не грали в «Сталкер», якщо зробили там свої блок-пости, окопи, їли там і спали. Рудий ліс – одне з найбільш забруднених радіацією місць в чорнобильській зоні. Місцями рівень радіації – 3000 мікрорентгенів на годину, а це перевищує санітарну норму в сто разів. Відоме навіть ім’я генерал-майора нацгвардії рф, який віддав наказ рити там окопи – це Сергій Бураков. Зрозуміло, що російська влада ніколи не цінувала своїх людей, адже «рускіє баби єщьо наражают». Що зараз з цими російськими військовослужбовцями? Очевидно, це вже ходячі трупи, і помруть вони в страшних муках. Ми бачимо, як путін, шантажуючи Україну і світ ядерною зброєю, не думає про своїх людей, і те, що у випадку ядерного вибуху росіяни постраждають також.
Легковажне ставлення росіян до ядерної енергетики – не новина. Чого варта тільки Чорнобильська трагедія 1986 року?! Завдяки некомпетентності керівництва постраждала величезна кількість людей як в Україні, так і за кордоном. В результаті – мирний атом став зовсім не мирним. Після цього в українському мистецтві почався етап постчорнобильської естетики, що припав на кризовий час 1990-х років. Тоді ж були відкриті доступи до архівів КДБ, інформації про голодомор, сталінські репресії тощо. Це все вплинуло на сприйняття нових на той час ідей «кінця історії» Френсіса Фукоями, «кінця світу», «смерті Бога», а постмодерністська ідея «смерті автора» Ролана Барта закликає глядача бути співавтором і продукувати нові смисли. Митці цікавляться темою мутацій, викликаних радіацією. Все більше естетизується містика в мистецтві. Це можна прослідкувати в «Чорнобильській Богоматері» Юрія Нікітіна 1994 року, де на фоні ядерного гриба руйнується все живе: кінь, птах і мати з немовлям поступово перетворюються в скелети. Поруч зображений годинник, який шепоче, що з кожною хвилиною тебе залишається все менше.
Страждання і мутації живих істот зображені в роботі Івана Марчука «Пересторога» 1986 р. Апофеозом чорнобильської тематики в його творчості є «Чорнобильська Мадонна», що зображена без пишного мафорію. Її образ зітканий з ниточок жаху і жалю, руки тріскаються, а очі плачуть.
Тема деформацій тіла не пройшла повз Олександра Ройтбурда. У його трактуваннях тіло може стати чимось рухомим, текучим, протяжним, як от жуйка чи силікон. Тіло може втратити якусь його частину, але воно не стане від того неповноцінним. Цей прийом дозволяє Ройтбурду показати одночасно і обличчя, і сідниці, зобразити три ноги або сім пальців, і його абсолютно не бентежить, що комусь це може здаватися нереалістичним.
Страх ядерного шантажу витав в українському суспільстві кінця 1970. Холодна війна набирала обертів, а москва витрачала на гонку озброєння, в тому числі ядерного, до чверті національного продукту всього радянського союзу. Ця напруга передана в картині Марії Приймаченко «Атомна війна, будь проклята вона!» 1978 року. На ній зображений звір, що дивиться у профіль, з рота якого виповзають дві змії, ніби символ агресії. Робота ж 1989 року з аналогічною назвою має зовсім інший настрій і підтекст – тепер звір з широко відкритими очима і ротом дивиться прямо на глядача, а змії виповзають з вух. Це ніби крик від того, що відмотати час назад і змінити вже нічого неможливо.
Марія Приймаченко вплинула на молоду художницю Христину Катракіс, коли подарувала їй свою картину «Великий звір їсть зорі». Згодом Христина пережила ядерну катастрофу в Чорнобилі. На момент вибуху їй було 6 років, і вона знаходилася за 30 кілометрів від реактора. Через це мала серйозні проблеми з щитовидною залозою. Її син народився із «чорнобильским» серцем – тобто, повністю в дірочках. Він прожив лише вісім днів. Свій біль жінки і матері їй необхідно було кудись вилити. Христина виплакала його в проєкт «Зона», за який отримала премію ООН у сфері мистецтв «Свобода творити». Картина «Омен» зображує дитину, яку з лона матері вириває радіаційний монстр. До речі, саме цей звір є цитуванням тієї картини, яку колись Марії Приймаченко подарувала художниця.
Питання впливу чорнобильської трагедії епатажно порушує Ілля Чічкан
@ilyachichkan. У 1994 році для проєкту «Алхімічна капітуляція» в Севастополі він створив інсталяцію на судні «Славутич», де використав людські ембріони із Музею історії медицини Чорнобиля. На ненароджених дітей з найрізноманітнішими мутаціями він одягнув дешеву біжутерію. Художник порівнює перетворення звичайного корабля в носія ядерних боєголовок з мутаціями людського тіла. Інсталяція Чічкана є своєрідним діагнозом пострадянському суспільству 1990-х, яке звикло сприймати все поверхнево, не заглиблюючись в суть, шукати дешеву ковбасу по 2,20 і вішати ярлики іншим.
Ще одна його скандальна робота – серія фотографій «Атомне кохання» 2002 року. Вона показує неможливість будь-якого життя в чорнобильській зоні. Головні герої одягнені в протирадіаційні костюми пробують зайнятися коханням, імітуючи статевий акт на фоні закинутих багатоповерхівок і занедбаного колеса огляду в Прип’яті.
Таке враження, що росія хоч і стала правонаслідником радянського союзу, але його уроків не засвоїла. Після жахливої Чорнобильської катастрофи росіяни зайшли на територію найбільшої атомної електростанції в Європі і перетворили її на склад зброї. Крім того, вони регулярно обстрілюють місто Енергодар, де знаходиться ЗАЕС, намагаючись спровокувати ЗСУ на відповідь і звинуватити в порушенні цілісності станції перед усім світом. Таким чином росія хоче заблокувати подачу електроенергії із ЗАЕС до України та зупинити її експорт в ЄС. Робота Дениса Метеліна @metelin_denys показує, як український народ героїчно захищає весь світ від ядерної катастрофи. Попри ризики обстрілів, українські герої ніби захисним колом оточують енергоблоки, не пропускаючи туди окупантів.
Скільки росіяни уже вчинили злочинів, включаючи викрадення керівництва ЗАЕС, тиск на персонал, що залишився, мілітаризація станції, щоденні обстріли і провокації в Енергодарі. За все це росія повинна понести відповідальність, як на картині Антона Логова @antonlogov «Росіяни палають в пеклі за терористичні злочини на ЗАЕС», тобто дружно відправитися на концерт до кобзона, а перед тим в Гаазький трибунал.
Якщо війна має лінію фронту, політичні мотиви, то радіація поширюється без кордонів, про що говорить своєю роботою Михайло Скоп @neivanmade. У випадку, якщо вибухне Запорізька атомна електростанція чи буде запущена ядерна бомба, радіація пошириться на неконтрольовані території, в тому числі і на росію. Це ще раз підтверджує, що путіну, як і всій російській верхівці, немає діла до простих громадян росії, які постраждають внаслідок цього.
Путін в цьому випадку виглядає, як мавпа не просто з ядерною бомбою, а з ядерною гранатою, коли відірвавши кільце і кинувши гранату, є ризик постраждати самому. Застосувавши ядерну зброю, він гарантовано отримає удар у відповідь, що дуже легко може поставити крапку не тільки у війні, але й на всій росії. Тільки справа в тому, що в атомній війні не може бути переможців, оскільки постраждає все людство.
З часів Другої світової війни ядерна зброя використовувалася у світі лише для стримування і переговорів. Так має залишатися і надалі. Мистецькі проекти показують світові, чим можуть закінчитися ігри з атомом, а постапокаліптичні голівудські сценарії реалізуватися в реальному житті.