«Historia est magistra vitae» чи то «історія – вчителька життя» – латинський вираз, який найуспішніше відвертає від вивчення історії. Так багато разів ми його чули, що вже не сприймаємо. Війна переконує, що найефективніше вчить не історія, а життя. Саме життя і страх його втратити спонукають вчити історію. Спонукають звертатися за порадами до людей, які переживали подібне раніше. Що вони говорили? Що думали? Як вчиняли? Чи досягнули свого?
На жаль, не завжди відповіді будуть такими, на які ми очікуємо. Бо в історії України було багато поразок, зрад, розчарувань, вимушених еміграцій, нездійснених мрій, непорозумінь… Знову українці не засвоювали уроки, які готувало життя. І знову історія війною стукає в наші двері.
1900 рік. У Львові виходить друком брошура «Самостійна Україна» наддніпрянського адвоката, громадського і політичного діяча Миколи Міхновського. Брошуру він написав на пропозицію керівництва Революційної української партії – першої політичної партії на українських землях у складі Російської імперії. У тексті автор вперше висловив переконання, що українці мають здобути самостійність. Та на початку Міхновський запитує, «чи можливе для українців національне визволення»[1], «яким правом російське правительство поводиться з нами на нашій території наче з своїми рабами?»[2], «через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів?»[3]. Минуло 122 роки. Ці питання знову актуальні.
Микола Міхновський наголошує, що чужинці експлуатують психіку та інтелект української нації [4]. Поневолювачі нищать українську культуру, мову, просвіту ще й вимагають «любови й прихильности до гнобителів»[5]. Логіка подій сьогоднішніх дуже схожа. Популярність російської мови та контенту серед українців жахає. Попри війну, яку маємо з 2014 року, українці активними переглядами московського контенту у соціальних мережах підживлювали протиукраїнську політику московії та сприяли їхній пропаганді. А пропаганда, жодним чином не соромлячись брехати в очі, продовжувала розказувала про відсутність української мови, історії, культури та й самої держави Україна.
Саме життя і страх його втратити спонукають вчити історію. Спонукають звертатися за порадами до людей, які переживали подібне раніше. Що вони говорили? Що думали? Як вчиняли? Чи досягнули свого? На жаль, не завжди відповіді будуть такими, на які ми очікуємо. Бо в історії України було багато поразок, зрад, розчарувань, вимушених еміграцій, нездійснених мрій, непорозумінь… Знову українці не засвоювали уроки, які готувало життя. І знову історія війною стукає в наші двері.
Такі самі аргументи проти права українців «на національне існування, проти нашого права на самостійність держави»[6] зустрічаємо у брошурі «Самостійна Україна». Міхновський говорить, що помилковість цього аргументу доведена давно, тому не спиняється на ньому. Детальніше Микола Міхновський розглядає інший закид українцям – «що нація наша безсильна, некультурна й інертна». «Хіба може, кажуть нам, темна, незорганізована, розбита маса, неодушевлена ніякою ідеєю – творить історію при сучасних обставинах життя?»[7] – пише автор. Палкі розмірковування з цього приводу доводять актуальність цієї теми на початку ХХ століття. Прикро, але Міхновський визнає, що культурність української нації завмерла на рівні XVII століття [8]. Свої міркування він аргументує так: «Усі ті релігійно-культурні рухи, що були наслідком високої освічености й хвилювали наше суспільство у XVII віці, обіцяли статись джерелом не тільки свободи совісти, але й свободи політичної. Усі ці рухи були задавлені силоміць, були знівечені навіть елементарні політичні права, як право особистої свободи (панщина), і нація кинена в безодню темряви. Тоді була вбита стародавна культурність української нації, культурність так інтенсивна, що кількома своїми проміннями вона змогла покликати до життя й могутности націю нинішніх наших господарів»[9]. Чи залишає Міхновський нам, своїм нащадкам, надію? Безумовно. Він вбачає у факті некультурності українців «найліпший, наймогутніший, найінтенсивніший арґумент і підставу до того, щоб політичне визволення нашої нації поставити своїм ідеалом!»[10].
Та постає інше питання: чи зробили ми своїм ідеалом політичне визволення нашої нації? Поразка Української революції 1917–1921 років, радянський період нашої історії, що тривав майже сімдесят років, численні невдачі проукраїнськи налаштованих діячів за роки незалежності… Передчуваючи ці події, зневірившись, Міхновський скінчив життя самогубством у 1924 році.
У чому ж зневірився Міхновський? В інтелігенції, яка покинула український народ в найгірші і найтяжчі часи. Міхновський пише, що дві формації інтелігенції зраджували українців, переходили на бік московії. Великі надії адвокат покладає на третю формацію інтелігенції, яка мала очолити українство. Говорить і про те, що нова інтелігенція «є само суспільство в мініятурі, стремління суспільства – це стремління інтеліrенції, пориви інтеліrенції – це пориви й симпатії цілого суспільства»[11].
Однак надія і зневіра Міхновського стоять поряд. Читаючи Міхновського складаєш враження, що він передчував, що суспільство не зрозуміє і його ідеї. Описуючи трагедію Тараса Шевченка, якого він назвав «первозвісником сучасного політичного українства», Міхновський пише наступне: «Шевченка не зрозуміло ні його власне покоління, ані поблизькі до нього. Коли Шевченко своїми стражданнями й смертю освятив шлях боротьби за волю політичну, національну, та економічну українського народу, то поблизькі до нього покоління з так званого українофільського табору на своїм прапорі написали: «Робім так, щоб ніхто ніде не бачив нашої роботи!» Ці покоління «білих горлиць» своїм псевдопатріотизмом деморалізували ціле українське суспільство в протязі півстоліття. Налякані стражданнями Шевченка, а почасти й прикростями, яких зазнали його товариші, ці покоління виплекали цілий культ страхополохства, виробили цілу релігію льояльности, ці покоління своїм нечуваним сервілізмом, своєю безідейністю, своєю незвичайною інертністю відіпхнули від себе цілий ряд рухів молоді, що стояла на українсько-національному ґрунті»[12].
Про звірства Міхновський також знав: «нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насилля».
У тексті Міхновського сказано, що українці платять кров’ю за помилки попередників, висуваючи звинувачення зрадникам, інтелігенції, усім, хто проявляв лояльність замість твердості поглядів. Те саме робимо і ми. Знову платимо кров’ю. І не лише за помилки попередників, а й за свої. За нашу лояльність до ворога, за нехтування українською ідеєю, за зради, на які закривали очі, за побутування московської мови, за незнання власної історії, за невизначеність і дезорієнтацію у просторі.
Міхновський у 1900 році написав: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Минуло понад 100 років. Ми знову боремося за нашу незалежність. Сподівання Міхновського на «третю українську інтелігенцію» виявилися марними. Та цілком вірним й особливо актуальним сьогодні є його обґрунтування боротьби, яка «випливає з факту нашого національного існування». Відгукуються слова Міхновського, що «ми все ж існуємо і хочемо далі існувати. І не тільки існувати як живі істоти, ми хочемо жити як люди, як громадяни, як члени вільної нації»[13]. Московити прийшли на нашу землю, паплюжать її, вбивають нас, знищують наші міста і села, чинять звірства. Повномасштабна війна триває три місяці, а вже в кожній українській родині є люди, які цієї війни не витримали, не пережили. Мільйони українців пішли воювати, стільки ж вимушено стали біженцями. Про звірства Міхновський також знав: «нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насилля»[14].
«Як не можна спинити річку, що зламавши кригу на весні бурхливо несеться до моря, так не можна спинити нації, що ламає свої кайдани, прокинувшись до життя».
І знову пророчі слова Міхновського: «Наша нація у своєму історичному процесі часто була не солідарною поміж окремими своїми частинами, але нині увесь цвіт української нації, по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією нацією: «одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Нині ми всі солідарні, бо зрозуміли, через що були в нас і Берестечки і Полтава»[15].
Прогноз Миколи Міхновського, скільки триватиме війна такий: «…і доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтеліrенція не покладе оружжя, доти всі покоління українців йтимуть на війну». У 1900 році молодий Міхновський сповнений ентузіазму: «Як не можна спинити річку, що зламавши кригу на весні бурхливо несеться до моря, так не можна спинити нації, що ламає свої кайдани, прокинувшись до життя». Не втрачаймо віри й ми. «Наша надія довго нездужала, але нині вже стає до боротьби»[16] – заповідав видатний українець.
Віримо в Україну, віримо у ЗСУ!
Разом до перемоги!
P.S. До речі, у брошурі Міхновський пише «російська імперія» з малої літери, започаткувавши цей тренд ще 1900 року.